Оксана Стефанівна Забужко - Тут могла б бути ваша реклама

ціни на нафту, урядова криза, боротьба з корупцією, повний маразм. Тьху. Ні вже, хай собі цей Густав видає свій «східноєвропейський альбом» із київським «революційним» розділом, як сам схоче. Без мене, хлопці. Добре, що хоч так знімки Малого придадуться, а то він їм ще рік би ладу не спромігся дати. Але, будь ласка, – без мене.

…Того альбому, який могла б запропонувати я (цікаво, кому?), все одно ніхто не схоче укладати. Світ зробився такий дурний, що живе виключно в теперішньому – поки на екрані блимає картинка. Час не прискорився, він просто розпався. Реальне тільки те, що можна помацати. Attention span[79] – так, здається, це називається? Цей самий span у нас вже як у цуцика. Сьогодні в одній країні революція, завтра в другій, на іншому континенті. Або, якщо не революція, то теракт, або ураган, або ще якась біда, яку ми забудемо зараз же наступної хвилини, як тільки на екрані переставлять касету. Головне, щоб перед очима весь час блимало щось новеньке і нічого не треба було тримати в пам’яті. Не встановлювати подумки ніяких зв’язків між минулим і сьогоденням, бо це страшенно напружує. А нас не вчать напружуватись, нас вчать розслаблятись. Погортати альбомчик, у кращому разі поводити очима – зліва направо, зверху вниз. Або ще channel-serfing, святе діло. І Інтернет туди ж: клік, клік. Образки, уривки, фраґменти. Де я це читала?.. А фіґ його знає, та й яка різниця. Relax, and take it easy.[80] Головне – не перенапружуватися.

…І що цікаво – я ж сама історик, і на що, питається, здався був цілий мій істфак, і мій маґістерський диплом (про розгром Кирило-Мефодіївського братства 1847 р., нашу першу, задушену в сповиточку буржуазно-демократичну революцію, як-не-як!), і моя сидячка по архівах (випотрошених!), і поїздка в Москву, куди ще чорті-коли, восени 1991-го, в той короткий відтинок, коли незалежність уже було проголошено, а СРСР іще формально не розпався, вивозили ґебешники з архівів усе підряд, у гарячковому поспіху замітаючи сліди, – уся моя так звана кваліфікація, на якого милого вона була здалася, якщо і я в листопаді, уже в дні Майдану, на самому пікові таки ж наймасовішого, від самого XVII століття, вкраїнського руху, так туго, зі скрипом, наче заржавілі двері одчиняючи, починала розуміти – і впізнавати, все ще не ймучи собі віри: невже правда?.. Невже все, про що досі тільки в архівах, в книжках читалося, – виявляється, осьдечки, тут воно, живе-живісіньке, нікуди не ділося, мамцю ріднесенька, тільки ніхто вже того не впізнає?! І теж же не своїм розумом до того доглупалася – підштовхнув один німецький журналіст, тепер уже й не згадаєш, скільки їх у ті дні тобі через голову, як через майдан, перетупотіло, – водили ми його вночі по всьому «фронтовому» периметру, Інститутська – Банкова – спецназівський кордон перед Президентською адміністрацією – Шовковична – Лютеранська – Хрещатик, коло польових кухонь сиділи грілися, дядько із Сумщини розказав, як у них у містечку перед другим туром ходили бандюки від бару до бару й примушували всіх відвідувачів пити за кандидата від влади, а хто відмовлявся – били, і то так, що дядьків товариш у реанімацію попав, я перекладала, збуджений і розпашілий німець усе те записував, – а потім дорогою, з хлоп’ячим захватом блискаючи очками, сказав: як здорово, мовляв, здумати лишень, – це ж ви ніколи не знали демократії, не знали justice,[81] весь час була у вас деспотія, російські царі, терор, насильство, і ось так масово піднявся тепер народ боронити своє право, хіба це не чудо?..

Я тоді аж гикнула з несподіванки: тобто як це, кажу, не знали?! Блін, та почитайте хоч що-небудь з історії, якого-небудь Андреаса Капеллера «Kurzgeschichte der Ukraine»,[82] або що у вас там ще знайдеться друкованого! Та в нас глава держави, гетьман, – то споконвіку виборна посада була, тільки тим його авторитет і держався!.. Та ми триста років за Литовським статутом жили, найдемократичнішим, між іншим, правовим кодексом у тодішній Європі!.. Тільки в 1840 році нам його російський цар скасував, але по селах за ним аж до початку XX століття судилися, в українському фольклорі навіть спеціальний розділ є – судова магія, заговори на суд! А Київ від 1494 року мав Маґдебурзьке право, й інші українські міста так само, – як це, чорт забирай, законности ми не знали?!

Так усе одним духом йому й вивалила, на хвилі патріотичного обурення.

Він трохи здивувався. А, сказав, подумавши, це коли ви належали до Польщі?..

До Литовсько-Польської унії, поправила я його, як студента-трійочника. Із своєю, між іншим, армією, і неслабою такою. I своїм бюргерством теж – третім станом, ми завжди були сильні третім станом. Дрібнобуржуазна нація, знаєте. За що нас, до речі, і Сталін так ненавидів.

Але ж це все було дуже давно, заперечив він, явно розчарований (йому хотілося чуда, і моє академічне занудство йому заважало). З живих поколінь цього ж ніхто вже не пам’ятає!..

Ми спускалися тої хвилини по Інститутській, втягнені в гігантський, одностайний рух-перетягування довколомайданних людських потоків, – спускались в одному потоці, назустріч нам плив інший, схили теж були всуціль усипані народом, рясним мерехтінням запалених свічок у пластикових стаканчиках, люди несли їх у руках, це скидалося на якусь гігантську всенощну службу під вічно-темним небом грудня, підсвіченим знизу вогняними кольорами багать, жовтогарячих строїв і хоругов, усе в мені тремтіло од безсоння, перевтоми, перенапруги, холоднечі, гуркоту-гамору, – і відповідь мені вихопилася з уст сама, заки я встигла зрозуміти, щó кажу.

Як бачите, – сказала я, обводячи поглядом довкруги, – як бачите, пам’ятаємо!..

Це якось дуже ефектно мені вийшло, як у кіно, – мій німець замовк на приголомшеному півусміху, а я тільки вслід своїм власним словам збагнула, що сказала щиру правду. Що в нас і справді ввімкнулася, поза нашою свідомістю, якась глибша, колективна пам’ять – ніби прорвало шлюзи, розсунуло інформаційні горизонти, і мільйони людей одночасно відкрили про себе, що володіють знанням, про яке доти й не здогадувалися, і не підозрювали, що вони на таке здатні. Може, це й є закон історії: коли народ діє як одна колективна душа, тоді його пам’ять якимось незбагненним чином виявляється більшою за сумарну пам’ять одиниць, що його складають. І все тоді виходить легко й природно, немовби саме собою, немовби люди заздалегідь знали, як треба діяти, – за тими самими програмами, за якими сотні років тому діяли їхні предки. Той охоронець у наметовому містечку, що, переглядаючи клумаки нанесеного харчу, натреновано